Ти забудеш мене, як про сни забувають,
Як проходить печаль, як збувається цвіт...
Ти забудеш мене. І нас дні заховають
На сторінці життя між абзацами літ.
Я минуся тобі. Все минається врешті.
Березіль поросте чи дощі поростуть...
Я минуся тобі. І нас листям відхлеще
Осінь в травні п’янкім. Та не в тому вже суть.
Що сказала – вросло, не сказала – забулось,
За грибними дощами туманиться світ.
Я тобі не збулась, я всього лиш почулась
І відлуння те впало в смерековий слід.
А з досвітніх земель прибігають світанки,
Потолочать слова і минуться у смерк.
Я забуду тебе аж до сліз, до останку
І забудусь тобі.
Тільки нащо щоранку
Хтось нанизує в душу ті разки смерек?..
Оксано,чудово...а доказ мої сльози і струни душі,які відізвались на ваші слова.Дякую.
ВідповістиВидалитиДякую, Ірино. Душевні струни багатьох з нас незримо переплетені поміж собою, отже й відгукуються на те, що справжнє...
ВідповістиВидалитиТак гарно, може бути піснею.
ВідповістиВидалити