Петро Бабець

Охоронець козацької пам’яті

Охоронцем козацької пам’яті судилося стати історику з Дніпропетровщини Петру Бабцю.

Можливо, тому, що нарекли хлопчину на честь останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Та й народився він у селі Петриківка Петриківського району, історія якого пов’язана з цим легендарним козаком. У лютому 1772 року кошовий отаман подав клопотання київському митрополитові про відкриття церкви у новому селі. Цю дату і вважають початком виникнення села.

У 1971 році Петро Бабець вступив до Дніпропетровського університету. З тих пір все своє життя Петро Максимович присвятив тому, щоб вивчати та зберігати історію рідного краю.

- Через бездушність, недбалість і бездуховність, - говорить історик, - нині нищиться багато пам’яток культури. На Дніпропетровщині дехто з фермерів вважають кургани і древніх кам’яних бабів перешкодою для роботи у своїх господарствах. Тож з лиця землі безжально стираються пам’ятки культури, які дійшли до наших днів через тисячі років! Адже до 2003 року законодавством України не була передбачена охорона цих об’єктів.

- Наш край дуже цікавий, продовжує історик. - Через територію Межівщини проходив головний шлях - Муравський, яким ходили татари. Простягався він з Криму через Перекоп, поміж річками Кінські та Молочні води, Вовчими водами та Торцем, Доном та Окою аж до самої Тули. Контролювала цей напрям козацька сторожова охорона.

Муравський шлях, який ішов берегами річок, не міг існувати без лоцманів. Лише вони знали, де мілина, де судохідна частина. На річці Вовчій були побудовані доки, на яких ремонтували річкові судна, тож козацькі чайки постійно снували річками.

У степу боронитися від ворога було важко, а от на берегах річок можна було знайти не лише чудовий захисток, але й дати ворогу гідну відсіч. Умови для цього були сприятливими: дике поле з травою, що сягала людського зросту; очерет, в якому можна було сховати човен, і дорога, на якій зручно розставляти пастки нападникам. Татари, не знаючи усіх особливостей місцевості, були оточені зненацька.

Про історію Муравського шляху, козаків-характерників, які стояли на сторожі нашої землі, славні битви Петро Бабець може розповідати годинами.

- Молодь хоче любити і шанувати власну історію, - говорить Петро Максимович, але інколи вона не знає, що саме любити. Тож обов’язок кожного історика, громадянина - берегти рідний край, нашу історичну спадщину, передавати юним свої знання, навчити їх любові до рідної землі. Це й буде наш внесок у розбудову незалежної України.

Петро БАБЕЦЬ, історик-краєзнавець з Дніпропетровщини

СЛАВНІ ІМЕНА УКРАЇНИ, ЩО ЄДНАЮТЬ СУЧАСНИКІВ

У березні цього року, я вперше відвідав сонячний Крим, побував у благодатній Ялті. Серед прекрасних історико-культурних пам’яток міста я ретельно оглянув меморіальний музей Лесі Українки, 140-річницю якої вдячно вшановує вся Україна. В Ялті я познайомився з працівниками музею Світланою Кочергою та Олександрою Вісич, переглянув унікальні експонати, доторкнувся душею до безсмертної творчої спадщини поетеси, милувався колекцією українських бандур. Недалеко від музею, на сусідній вулиці, побачив клініку, в якій працював А.П. Чехов, гуляючи набережною на хвилинку зупинився біля “дами з собачкою”, а далі... біля храму Олександра Невського, відбулась зустріч з унікальним краєзнавцем і дослідником літературного Криму Володимиром Володимировичем Навроцьким. Він оживив переді мною не тільки “літературну Ялту”, а й усе кримське узбережжя: Сімеїз, Алушту, Коктебель..., та славні імена наших видатних українців, які там мешкали і творили. Несподівано того ж дня, разом з В.В. Навроцьким ми зустріли нашого межівського земляка Григорія Тараненка (воїна–інтернаціоналіста), якого добре знають у Ялті як громадського активіста. Все це поклало початок важливим травневим подіям в історико-краєзнавчому житті Криму: організації і проведенню в Солнцегорську наукової конференції “Михайло Коцюбинський і сучасність”(підготовка збірки до друку ініційована В.В. Навроцьким), відкриттю в приватній садибі А. Редіна кімнати-музею письменника, а16 травня в місті Сімеїз - музею М. Коцюбинського Планується такі зустрічі дослідників – пошуковців зробити щорічними. Безцінними для мене стали зустрічі з музейними працівниками, Федоромт а Людмилою Любецькими з Вінниці, вченими з міста Києва Володимиром Олександровичем Дорошевичем та Ігорем Терентійовичем Купріяновим.Свого часу їхні батьки, вчені філологи, тісно спілкувалися з родиною Коцюбинських , переживали радощі і скруту в непрості 30-і роки минулого століття. Цікавою і плідною виявилася наша творча співпраця з дослідником - літературознавцем Вадимом Володимировичем Олефіренком ( м. Донецьк)… Всі мої нові знайомі успішно займаються науковими пошуками і сприяють поповненню експозицій музеїв цінними документами, видають твори письменника, фотодокументи, тощо..

Важливим було знайомство з місцевими ентузіастами музейної тапросвітницької справи Ольгою Володимирівною Куликовою, Надією Михайлівною Костянець, Мирославом Мисяком, учителями та учнями місцевих шкіл. Можна довго і з захопленням розповідати і про теплі зустрічі в чудовому Гроті “Сьоме небо”, про його творця – задушевного Малоріченського виноробаСергія Володимировича Задорожного, про ялтинського чудотворця-кераміста, відомого на всю Україну Миколу Миколайовича Вакуленка (козака Вакулу) та його юних послідовників із ялтинського клубу, про наших супутниць-ентузіастів та популяризаторів літературної творчості українських письменників, бібліотекаря з м. Добропілля Світлану Бичкарьову, студентку з м. Харкова Марину Стадник. Зазначу ще декілька важливих моментів уже не з кримського краєзнавства, але також пов’язаного з ним і сучасністю.У січні цього року в м. Добропіллі Донецької області дослідники з шести південних областей України зібралися, аби вшанувати пам’ять видатного українського письменника , філософа та просвітителя Миколи Федоровича Чернявського, товариша і соратника М.М.Коцюбинського, перекладача “Слова о полку Ігоревім”, автора безсмертних сонетів про Ялту, Аю-Даг, Партеніт, Карасан. А 24 квітня 2011року на Дніпропетровщині та Донеччині (смт. Межова, с. Крутоярівка, м. Красноармійськ) було відзначено 110 річницю від дня народження нашого земляка письменника Сави Божка, який писав про шахтарів Донбасу, про Південь України, про«Українську Шампань» тощо. Зоряним часом нашого цьогорічного степового краєзнавства стало святкування 120-ї річниці музичного генія Сергія Прокоф’єва на його батьківщині в с. Красному, що на Донеччині. Нам, межівчанам ,теж вдалось там побувати та побачити онучок композитора Корнелію та Беатрис з Великобританії, відвідати унікальний музей та меморіальні комплекси де мешкали Прокоф’єви. А під час головного концерту зачаровуватись богоданною музикою, що розливалась нічним козацьким степом та аплодувати російським та Донецьким зіркам оперної сцени після виконання ними класичних арій. Цікаво, що дружина В.В. Навроцького з Ялти Ірина Вікторівна особисто була знайома з Сергієм Прокоф’євим .В далеких 30-х Сергій Сергійович завітав до Новосибірська, на новобудову. Для музичного привітання відібрали кращу юну ученицю – піаністку : Ірина Шумська і виконала запропонований твір. Навряд чи тоді хтось думав, що ця дівчинка-сирота ( батки були репресовані),стане студенткою Московської консерваторії, і однією із здібних учениць самого Генріха Нейгауза. Про це мені стало-відомо в передостанній, літній візит до Кримської Ялти. В міській бібліотеці ім. А.П.Чехова вдалося відшукати і твори наших письменників – земляків родом з Межівщини, зокрема ціла підбірка оповідань і нарисів Івана Костирі. Про Василя Мисика – письменника і знаменитого перекладача з персидської, європейських мов, я дізнався, що той брав участь у трагічних подіях 1942 року в Криму. Тоді і потрапив у полон разом з десятками тисяч інших радянських бійців, тікав з полону , пережив подальші несправедливі поневіряння... Про це написав мій давній знайомий історик П.Гарчев(на жаль покійний) з Кримського університету. А от ще один виходець з наших країв (його мама вчителювала в одному з наших сіл - Володимирівці), письменник іжурналіст Сергій Борзенко за визволення Криму отримав Героя Радянського Союзу. Довгі післявоєнні роки він відшукував слід репресованих письменників – земляків, не одному з них повернув добре ім`я. Листувався з цього приводу ще з одним межівчанином - Володимиром Вільним. З 15 по 18 вересня цього року в місті Алушті відбулися міжнародн-ілітературні читання, посвячені знаменитому російському письменнику -вигнанцю Івану Шмельову. Тут же на секційному засіданні в музеї академіка – архітектора О.М.Бекетова пройшов «Круглий стіл» , присвячений видатним діячам української та європейської культури: Бекетовим – Алчевським за участі відомих українських вчених, знавців–ентузіастів, одного з нащадків славного роду Ф.С.РофеБекетова.(Харків) та ін.. Мова ішла про видатного українського педагога Христину Данилівну Алчевську (170 – літній ювілей),її талановитих дітей – співака Івана Олексійовича та незабутнього лірика Христю Олексіївну.На наступний день -19.09.2011р. невтомний наш Володимир Володимирович Навроцький провів літера-турознавчу зустріч в Ялтинській міській бібліотеці за участі гостей та місцевих журналістіві-краєзнавців.Зустріч пройшла за участю рідні Алчевських – Бекетових, друзів і шанувальників. Мова ішла про необхідність належного вшанування і пам’яті піонера української кінематографії Олександра Ханжонкова, поета Степана Руданського, чий прах покоїться на Полікурівському цвинтарі в Ялті, і про внесок родини меценатів, культурних діячів, педагогів Алчевських- Бекетових в українське національне відродження…і про непросту долю їхніх нащадків в радянські часи. Зауважу, що менів далося побувати на усіх вищезазначених заходах! На дорогу цього разу збирали усім «миром»,недешеве зараз проживання в Криму.Але нашимл і тературознавчим відкриттям і зустрічам як раділи всі мої друзі: трударі фермери, сільські вчителі і особливо молодь. Цікаві та невипадкові збіги. Хочеться вірити, що такі важливі та своєчасні заходи – це лише початок у нашому культурному, національному становленні.

Незламний будитель козацького духу

Микола Чернявський

Серед численного літературного бомонду рубежу 19-20ст., яким розквітла українська культура, приваблює увагу незвичайна постать діяча широкого творчого діапазону – Миколи Федоровича Чернявського (1868-1938), родом з нашого степового краю, з села Олексіївки-Торської (Шахового).

Так сталося, що в офіційному літературознавстві, в вузівських та шкільних програмах на чільному місці опинилися «обранці долі» - класики, витіснивши в тінь, як митця «другої величини» - письменника і поета, просвітителя і педагога, редактора і видавця, філософа та мислителя-історіософа Чернявського.

Якось забулося, що в умовах колоніального самодержавства та австрійського цісарства без натхненної, подвижницької повсякденної праці над рідним словом, наполегливої літературної пропаганди, видавничої і освітянської справи сотень і сотень таких, як Микола Федорович, талановитих і висококультурних представників української нації, ми б не мали великих тогочасних здобутків.

Десятки літературних альманахів приурочених своїм літературним провидцям – М.Драгоманову (1896), П.Кулішу («ДУБОВЕ ЛИСТЯ»,1903), І.Котляревському («На вічну пам'ять…» 1904),Т. Шевченку («Вінок»…Одеса, 1912), І.Франку («Привіт…в 40лєтіє», 1916) і ін., численних авторських збірників: оповідань і поезій(Львів, Київ, Одеса, Катеринослав, Харків, Полтава і т.д) лягли міцною бруківкою на шляху нашого національного відродження. В більшості з них (альманахів) вміщено поетичні і прозові твори М.Ф.Чернявського, його «Пісні кохання»(1895, Харків), «Донецькі сонети»(1898, Бахмут), «Зорі»(1903, Київ), «Богові невідомому»(1913, Львів), «Україна, автономія, федерація»(три видання, 1917) і інші. Ще ніхто не досліджував чи вся літературна спадщина митця, все що було ним надруковано вміщується в зібраннях його творів, зокрема, в десятитомнику 1927-1931.

Як писав свого часу С.Єфремов в своїй «Історії українського письменства» (1911, перевидання 1929 року): «…до Коцюбинського наближається настроєм, отим широким розумінням краси, Микола Чернявський…». Він увійшов у поезію і у літературу як талановитий співець природи, осмислювач історичного минулого, народного життя, як історіософ, літературний критик, перекладач і т.д.

Він творив свою поезію, прозу, спогади і т.п., що відгукувалися на потреби суспільства і негайно публікувались. Його твори впродовж десятиліть входили майже у всі підручники і хрестоматії, читанки і збірники української класики.

Життєвий і творчий шлях Миколи Федоровича пройшов складний процес трансформації від служителя духовності православ’ю(багато років викладав духовний спів у Бахмутському училищі), захоплення і наслідування кращим російським літературним традиціям до усвідомлення важливості просвітницької місії в рідному краї, поетичного осмислення долі багатостраждального народу і участі митця у національних визвольних змаганнях, як будівничий щойно народженної української держави (1918-1919рр.).

Ще в юнацькі роки М.Чернявський глибоко вивчав світову і українську історію, постійно слідкував за новими публікаціями істориків, з багатьма із них постійно спілкувався. Із слідчої справи 1929 року дізнаємося: «Ще в молоді роки прочитав тритомну «Історію воз’єднання Русі» нашого відомого письменника Пантелеймона Куліша. Поділяючи ідеї Куліша, я порушив питання щодо реабілітації цього незрозумілого у свій час письменника…»(див. «Літературна Україна». – 2006. – 8.06). Микола Федорович мав унікальну здібність відтворити в поезії «шевченківську» історичну точність подій і образів минулого. В багаторічному літературному доробку митця узагальнюючи концептуально вибудовано нашу історію, починаючи від глибокої давнини до Київської Русі і козаччини, доби Богдана Хмельницького… Руїни, революційних потрясінь перших десятиліть 20-го ст. Серед численних поезій на історичну тематику згадаємо, ну хоча б, «Богданову славу (1648)»:

І дзвіниці гудуть, аж хитаються,

А Богдан у Софії вклоняється

І співають попи…

В вікна сонце, снопи

Золотого проміння вкладає.

Гетьман сльози втирає:

«Недарма морем кров розливалась,

Білим трупом земля укривалась,

Дорога та ціна,

Та минулась війна,

І немає ніде в цій хвилині

Більш рабів на Вкраїні.

(1906)

У поезії «Кінець Дорошенка» читаємо:

Так тяжко плаче Україна,

Дніпрові стогнуть береги.

(Заблисла в гетьмана сльоза)

Сміються ж наші вороги:

«Огні погаснуть, розлетиться

За вітром попіл по степах,

І кров’ю п’яний край проснеться,

Але у наших вже руках»

(див. двухтомник 1966р., т.1. – с.322)

Хтось сьогодні (уїдливий) зауважить: «Ох вже оті ваші гетьмани сльозливі! Далі нікуди. Ну прямо тобі як Леонід Ілліч!». Але серйозно вчитаємось – як різняться сльоза Богданова, в який віддзеркалились і Жовтоводська перша перемога, і татарські зради, втрати, Берестечко… і скупа сльоза Дорошенка – сльоза безсилля і відчаю, коли вже шабля не могла допомогти і настала тяжка, але тимчасова поразка. Поет ніби ілюструє, узагальнює істориків, праці яких друкувалися в тих же збірниках, що й його вірші: «Батуринська весна», «Батуринські руїни»(1901), «Іван Брюховецький» (1911), «Савур-могила» і т.д.

Великий майстер природи і побутових картин він до найменших подробиць малює український селянський побут, незмінний впродовж віків:

… Хвилястим протягом блідим

Із димарів пахучий дим.

Уранці в вогкому тумані

Скотина йде на водопій.

У кузні темряві своїй

Розводить жар коваль зарані;

Кує і іскри ген летять,

У млі холодній погасають.

Гудуть ціпи ще де у кого,

Із клунь іде солодкий пах

Соломи й зерна золотого,

Що затаїлася в снопах

………………………….

В неділю звечора палають

Всю пізню ніч в хатах вогні

Музика грає… то справляють

Гучні весілля…

(Сільська осінь, 1899)

В 1913 році відомий митець опублікував солідне історичне дослідження про раннє християнство і виробив свою чітку історичну концепцію.

Не дивлячись на трагічну долю українського національного відродження тисяч кращих представників нації (його власне життя обірвалось в сталінських катівнях 19.01.1938р.), він передбачив прийдешність нових часів оновлення і розвою. Адже він розглядав суспільний розвиток як «нескінченну зміну ідей, політичних, соціальних форм, проявів релігійних почуттів і т.п.».

«Ти не згинеш, Україно!

І мова прадідня твоя,

Що кожне слово в їй перлина,

Не вмре повік. І світ – зоря,

Твоя свята зоря засяє…

(1894)

«ще поки серце в грудях б’ється,

Як бачу сльози я братів,

Не раз щодня воно здригнеться,

Не раз клятьбою відгукнеться

На подлі вчинки наших днів.»

(«відповідь співця» за С.Єфремовим)

Його громадянська поезія звучала серед сучасників І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського та інших. І хоча в житті Микола Федорович був простим селянином, законослухняним громадянином, його думки і дії в самі складні історичні моменти були суголосні вчинкам легендарних несхитних козацьких характерників. Ось його погляд на складні процеси історичного зламу 1917-1920-х рр..:

Здається, що стане і сили і волі

Усе перебути, усе пережить…

… І, стиснувши зуби, від лютого болю,

На власному тілі кайдани розбить!

І вийдем з неволі, як річка весною,

Заграють, застогнуть круті береги,

Розійдеться гомін далеко луною,

І стихнуть турботно «брати-вороги».

Впродовж багатьох років просвітянин і педагог працював над перекладом святого письма, всіляко підтримував товаришів – діячів української церкви, що прагнули до легалізації і розбудови УАПЦ, співпрацював у мовній комісії правничого відділу молодої ВУАН(1919), а вже за радянської влади в академічній комісії по впровадженню українського правопису (1927р.) (більшість членів цієї комісії були розстріляні).

Сьогодні М.Чернявський – лікар нашого хронічно хворого суспільства, нашої ущербної моральності, духовного зубожіння, адже він докопався до причин їх сутності, жив і помер з вірою у світле майбуття. Безперечно, прийде час, коли його кращі твори повернуться до широкого читача. Хоча байдужа влада, особливо сьогочасна бюрократія, не поспішає віддати належне цьому «апостолу розстріляного українського відродження». Прикро, але до сьогодні деякі солідні літературознавчі інституції, видавці продовжують тиражувати «міфологічну» легенду про те, що наш незламний поборник козацького духу дожив до 1946 чи навіть до 1948 року (див. «Дивослово» 2010 та ін.). Сумнівним доказом цьому є і сфальшований підпис М.Ф.Чернявського під статею в газеті «Правда» (вересень 1939).В науковій літературі широкого розголосу (Єлісєєва Л., (1992), Черепков В.,(1986), Немченко І., Адамов І.,(2011) та ін..) отримали документальні свідчення про справжню дату страти письменника в 1938 році.

Саме 19-го січня 2011 року, на Водохреща (в останній день життя Миколи Федоровича, через 63 роки потому) земляки-добропільчани провели урочисту конференцію-пам'ять «Микола Чернявський у вінку українського літературного відродження», розроблені заходи по увічненню його пам’яті в Добропільському районі.

Козацький нескорений дух М.Чернявського продовжує жити в нащадках, будити їх свідомість і вчинки на добро.

Червень – липень 2011р.

ПЕТРО МАКСИМОВИЧ БАБЕЦЬ, відомий на Донеччині і Дніпропетровщині краєзнавець, історик, кий веде широкі дослідження життєвого і творчого шляху письменників-земляків, є організатором ряду конференцій, присячених творчості письменників рідного краю (смт Межова Дніпропетровської області, місто Добропілля Донецької області, міст Сімеїз, Алушта, Снячногірськ у Криму.

Живе і працює у смт Межова Дніпропетровської області. Автор десятків публікацій з проблем своєї пошукової діяльності.

Вадим Олііренко,

літературний критик, член НСПУ