Петро Бабець - ЛЮБОВ, СВОБОДА Й ПОЧУТТЯ

ЛЮБОВ, СВОБОДА Й ПОЧУТТЯ
(до історії рідного краю…)

Серед розкішної природи
Народжувались воля і свобода!
Де ліс прадавній стрівсь із чистим полем,
Де ріки розтікаються спроквола
Де трави морем сонце обступили
Й гойдаються на пагорбах, мов хвилі,
Де зорі радість серцю віщували
І тихо у задумі спочивали…
Де сильний звір: тарпан чи вепр чи олень
Як найдорожче боронив свободу!
Там Дніпр могутній об пороги б’ється
І загнуздатись людям не дається
(Одвіку за порогами ховались
Лихі напасті здобич чатували)
Чи то відомі в згадках кіммерійці,
Чи то оті невпізнані арійці.
Чи бровники, що тут колись блукали,
Кудись ішли й постійно щось шукали:
Уламки знищених родів, племен, народів,
Що сподівалися на здобич і свободу!
Безмежними гарячими степами
Ідуть вони сьогодні поміж нами!
Плуг оре землю і віки рівняє,
Тож помаленьку пам’ять загорта!
І тануть обереги вічності – кургани,
Історія тьмяніє невпізнанно.
Лиш сонце в полудень, як завше, припікає,
А тінь дерев рятує та ховає.
Десь череда пасеться недалечко,
Метка сорока чує небезпеку,
Кусючі мухи спасівку стрічають,
А чайка болісно над лугом промовляє.
Повітря вже просякло густим медом,
Перетіка над тихим очеретом.
А в вибалку озерце он сховалось
Й воно історію як сніг і дощ збирало.
Настане день, і знову, знову й знову
Як тисячі років потому –
Життя стрімке пробуджене буяє
І радістю й любов’ю всіх стрічає.
Воно у кожній квітці і билинці
У кожному листку і павутинці
Усе навкруг годує й напуває
І вічний плану благословляє!
…Там кожен п’є життя, нектару повне,
І не зверта уваги на сторонніх.
Гудуть в своїх турботах щедрі бджоли,
Дурманить пахощами трав земля довкола,
Духмяним буркуном стежина золотиться,
А он горішина червоним цвітом сниться.
Завмерли грицики, голівки похилили,
Бо встоять перед спекою несила.
А он там мерехтлива ковила -
Історії одвічна сивина.
Сокирки безтурботно розпушились
І синім бісером усе навкруг покрили.
Петрів батіг здаля у вічі бризка,
А там он пижмо золотисто-чисте – чисте
На глинистім узгір’ї чебрецем
Підманює й чарує все.
Рожеві пелюстки кусливої шипшини
Вмива росою ранок синій
І, як колись , легенький вітерець
Здува цвіт глоду й зводить нанівець…
Розтане літо, листя опаде,
Звабливими плодами день гряде
І непомітно осінь вже проходить,
Холодним снігом все живе і зводить.
Та знаємо, що знов прийде весна,
А ми вже підемо – і все буде без насс.
Природа вічна, як краса, що всюди,
І як любов, як наші почуття.
1993-2007