Янв
2014

Іван ЛЕВЧЕНКО — ВКЛОНЯЮСЬ ТОБІ, СЕВАСТОПОЛЬ ВКРАЇНСЬКИЙ…

левченко

 

 

 

Ім’я Івана Левченка — поета, члена Національної спілки письменників України, заслуженого журналіста України, кандидата історичних наук добре відоме в Севастополі, зокрема серед української громади. Тут, в місті-герої, в 1997-2004 роках він працював генеральним директором Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії. А в 2000-2004 роках започаткував щотижневу культурологічну радіопрограму «Струни серця», в якій звучали твори класиків та сучасних авторів української літератури. Його зворушливий, артистичний голос доносив і до українців, і до росіян, і до кримських татар безсмертні твори Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, вірші сучасних українських поетів Криму та України в цілому.
Тут, у Севастополі, 2003 року побачила світ перша поетична збірка Івана Левченка «Мигдаль на руїні», яку склали вірші поета, написані ним переважно в Севастополі. Захисники і будівники міста-героя, серед яких було чимало українців, український флот, який за роки Незалежності України пліч-о-пліч з російським флотом став повноправним господарем на Чорному морі і надійним захисником морських рубежів нашої країни, неповторні севастопольські пейзажі надихнули поета Івана Левченка на створення високопатріотичних віршів про Крим, Севастополь, Україну. А в подальші роки одна за одною з’явилися друком нові поетичні книги Івана Левченка: «Недруги не зраджують ніколи», «Стрічаю піснею свій день новий», «Стою на Майдані», «Порятунок у шторм», «Все повертається в житті», «Єднаймося, браття!», «Я вірю: Вкраїною Крим проросте!», «Ні, не все ще втрачено!», «Не губімо в собі Україну», а також публіцистична документальна трилогія — «Історія протистояння», «Ми з ліцензією» та «Отак і живемо».
А нещодавно в одному із севастопольських видавництв побачила світ нова об’ємна майже на 500 сторінок книга віршів Івана Левченка «Заберу тебе в сон». До неї увійшли твори останнього часу, зокрема й цикл віршів про зустріч із Парижем, який уперше був надрукований у журналі «Дніпро» № 10 за 2011 рік, присвячені рідній мові, культурі, людям, які звеличують рідну країну, багато творів пейзажної та інтимної лірики.
Душа автора налаштована на добро і гарних людей. Автор не обминає й гострих кутів життя, бо переконаний: без них не можна відобразити неповторний час, у якому живеш. Іван Левченко — поет обдарований талантом, поет надзвичайно сучасний і вельми плідний. Про це й засвідчує його книга поезій «Заберу тебе в сон», вірші з якої й пропонуємо до уваги читачів.

Данило КОНОНЕНКО

Іван ЛЕВЧЕНКО
ВКЛОНЯЮСЬ ТОБІ, СЕВАСТОПОЛЬ ВКРАЇНСЬКИЙ…

НАПИТАЮ ЩАСТЯ

Що цвіло — зів’яло.
Дні біжать за днями.
Те, що проминуло, не наздоженеш.
Напитаю щастя — поділюся з вами,
Щоб і ви з кимсь іншим
поділились теж.
Знаю: важко жити. І дійма зневіра.
Але серце каже: не втрачай надій.
Незабаром осінь,
і птахам — у вирій.
Та немає щастя на землі чужій.
Знов про це розкажуть
у весняну пору,
Повернувши в рідні гнізда,
журавлі.
Бо якщо є щастя,
то воно десь поруч:
Зовсім недалечко ходить по землі.
Може, усміх любий,
може, слово щире,
Що немов на крилах
піднімає в вись.
Попри негаразди,
попри всі зневіри,
Щастя — пригодитись там,
де народивсь.
Хай зів’яне листя і під снігом стліє,
Та проб’ються трави знову навесні.
Напитаю щастя — є така надія.
Поділюся з вами: нащо все мені?
Я його примітив в солов’їнім співі,
У дівочій мрії, що в очах цвіла.
Проростаю словом,
і такий щасливий,
Як комусь тепліше від мого тепла.

ЗУСТРІЧ

Не знаю: наснилось чи,
може, здалося:
Стрільці січовії вернули назад…
Немовби хотіли дізнатися хлопці,
Чи варт було гинути їм, чи не варт?
«А де ж Україна? — питали герої.
— Чом духом чужинським повсюдно в ній тхне?
Невже повторилась історія Трої
Й нема України? — питали мене. —
Ні рідного співу, ні мови не чути.
При владі юрба із духовних калік.
Невже рідним словом
зневажили люди?
І хто ж після цього вони на Землі?
Та що ж ви, вкраїнці, за люди такії,
Що рідну ви матір без бою здали?»
Заплакали з горя стрільці січовії:
«Виходить: дарма ми
в боях полягли?»
Та ні ж бо, кажу їм,
та, хлопці, заждіте!
Ми всі пам’ятаєм, чиї ми сини.
І є ще надія, що виростуть діти,
І батьківську землю повернуть вони.
«Чому ж воріженьків
самі не здолали?
Невже налякались
чужинських гармат?»
Так скрушно стрільці
головою хитали.
І, втерши сльозу, повернули назад.
Он там десь і щезли —
за видноколом.
Рвонули на конях —
здригнулась земля…
«Якщо не сьогодні,
то більше ніколи!» —
Мені долітало ще довго здаля.

ЛИСТ ЗЕМЛЯЧЦІ У НЬЮ-ЙОРК
Чарівній Вероніці Плісак із Жовкви на Львівщині

Дивина: у Вас день, у нас — ніч:
Де Вкраїна і де та Америка…
Полетіти б, як чайка, мені
На гостини до Вашого берега…
Вероніко, в нас безлад такий:
За судами — суди, що аж соромно.
От у чому ми всі мастаки:
Бозна-що й нескінченно
говоримо…
Політичний маневр — ясна річ.
І не треба провидцем буть Глобою,
Щоб збагнути проводирів
Й на якого ми дядечка робимо.
А народ… Ну, ще є наш народ.
Та біда: як народ — вимираємо.
Ясна річ: від надмірних турбот
З боку тих, кого ми обираємо.
Докохались… Що рід вже змілів.
Ще й світами між іншими
губимось
Та Вкраїну свою віддалік
Так сердечно і віддано любимо.
Вам, собі дорікаю — усім:
Це не важко любити — на відстані.
А кому облаштовувать дім?
От у чому питання воістину.
Тут би треба усім нам гуртом
Чи сказав би — всією родиною
Показати: насправді ми хто
І якою слід бути Вкраїною.
Ваша Жовква з Іваном святим
Ще і досі на Вас сподівається…
Світ широкий. І в нім рідний дім –
Україною він називається.
Як же хочеться, любі, мені
Всіх вернути до рідного берега.
Вероніко, у нас уже ніч.
Де Вкраїна і де та Америка!..

НЕ ВПАДАЙМО В АПАТІЮ

Так вже є: шлях наш мічений втратами.
Додалося і болю, і мук.
Не піддаймося, браття, апатії!
Не зронімо наш прапор із рук!
Хто сказав: легко бути
безстрашними,
Коли в страху тримають людей?
Розчаровані днями вчорашніми,
Не змарнуймо
наш завтрашній день!
Я кажу: дай нам, Господи,
мужності,
Збав нас, Боже, порожніх розмов.
Що завгодно, лише не байдужості,
Бо над прірвою вже стоїмо.
Скільки ж можна без міри
все ганити
І за носа водити народ?
Маєм правді у вічі поглянути
Та вжахнутись, що буде за крок.
Лиш байдужа душа
не збентежиться,
Що Вкраїну втрачаємо ми.
Гендлювання святим —
Незалежністю —
Все одно, що торгівля людьми.
Як раділи: дісталась безкровною
Ти — неначе дарунок небес.
Чужомовно, як досі, говоримо,
Мов нема, Україно, тебе!
А було ж по-вкраїнськи вже модою.
По-вкраїнськи весь світ тебе чув.
Що є більшої зради народові –
Загасити духовну свічу?!
А потому й угоди з орендами,
Що загнали країну у кут.
З непомірними влада потребами.
І народ на голоднім пайку.
Доборолись… І Господу молимось.
А по-божому жити — ніяк!
Ти прислухайсь
до власного голосу,
Україно стражденна моя!
Будеш вільною, мамо, й багатою,
Коли ницих позбавишся ти.
Я кажу: не впадаймо в апатію,
Йдімо твердо, брати, до мети.
Рідне слово не біймося мовити –
Наших душ і сердець знамено.
Україна — над все в світі золото.
І народу належить воно.
А тому шануватися маємо,
Щоб вкраїнська Вкраїна була.
«Ще не вмерла…» —
всі дружно співаємо.
От ще б дружно зробить, щоб жила.

РІДНА ПІСНЯ

Переспівана, чута не раз,
Рідна пісне, ти люба і мила.
Це як усміх ранковий Дніпра,
Коли мчу на метро я щосили.
Глянь з вікна:
він, потужний, пливе:
В сонці хвилі хлюпочуться радо.
Так у люблячім серці живе
Пісня — наш найкоштовніший
спадок.
Хто її нам у душу зронив?
І чому в найскрутнішу хвилину
Чи у радості миті той спів
Як на крилах підносить людину?
Бо то роду безсмертного дух.
Тільки серцем його і відчути.
Бо ввібрав він і радість-біду,
І потугу, як води Славути.

ПРИВИДІЛОСЯ…

Мені привиділося: ми –
Народ заможний і веселий –
Живем щасливими людьми
В квітучих і містах, і селах.
Ані князьків, ані царів,
Яким би лиш нахапать здобич…
Схолов і слід проводирів –
Отих, що нас вели врізнобіч…
Є тільки ми — один народ.
І наша радість — світлі діти.
Усім усміхнений Дніпро
І щедро з неба сонце світить.
Шумлять довкола пшениці.
Ми всі при ділі. І здорові.
Поети — сонячні співці —
Натхненно мовлять рідне слово.
Прекрасні мати і дитя.
Прекрасна вільна Україна.
Таке привиділось життя.
І я, усміхнений, прокинувсь.
Зітхнув і — на метро мерщій.
Дивлюсь: школяр. На ньому бирка:
«Французька школа. Олексій
Бідненко». Й миттю стало гірко.
Євросоюз в литаври б’є…
Працюймо, внученьки, на інших!
Життя, що хочеться й що є…
Такі от видалися вірші.

В ІМ’Я УКРАЇНИ!

Темні хмари над нами зависли…
Знати б: що провіщають нам зорі?
Але вірю: мине все зловісне,
І невдачі свої переборем!
Не в’язниці страшні, а зневіра.
Ворог наш — бездіяльність,
байдужість.
Коли щастя бажаємо щиро,
Нас ніхто і нічим не подужа.
Що ще треба, як є Україна?
Що ще треба, щоб бути Украйні?
Аби в русі були ми єдині,
У стремлінні були одностайні!
Раз в ніколи бува така осінь.
І її нам проґавить — злочинно.
Бо вже владці, як тіло короста,
Нищать дух і єство України:
Загнуздати б, надіти нам пута,
Непокірних замкнути б у клітях…
Хто ми є — гріх великий забути:
Ми — народ, що є сущий на світі.
Переповнені гнівом по вінця
І зневажені владців ордою,
Не ганьбімо себе, українці,
Перед світом, людьми і собою!
Час прозріти нам, скиглити досить!
Бо ще крок, і не бачити волі.
Раз в ніколи бува така осінь.
А проґавим — не вернем ніколи!
Тож не спімо, а думаймо, діймо!
Темні хмари нехай не зупинять.
Розганяймо їх, браття! Надія
Лиш на себе. В ім’я України!

ВСЕ ВІД НАС

І навіщо б мені про сумне,
Як у сонці і золоті ранок?
Хто життя у це місто вдихне?
Хто розправить нам плечі, кияни?
Невеселі ті вісті з усюд –
Ними сповнене серце по вінця…
Хто розбудить зневірений люд?
Хто розправить нам плечі,
вкраїнці?
Кружеляють листочки сумні.
І цей вітер такий недоречний!
Хто всміхнеться привітно мені?
Хто розправить пригнічені плечі?
Запитання, як той листопад,
Шерхотять без утіхи між нами…
І даремно чекати порад,
Сподіватись на когось — так само.
Падолист, як мої словеса…
І двірник налаштовує мітли.
Просто кожен вирішує сам:
У багні чи по-людському жити.
Як влаштовує всіх те, що є,
То й питання мої недоречні.
Ми життя проживаєм своє,
І самим розправляти нам плечі!

ТЕЖ ПРО ТЕ

Дощить на дорогу — якби ж на удачу.
Я стільки не встиг, а вертатися час.
Нехай він за мене — той дощ — переплаче,
А я наридався від стріч і прощань.
Зійшлись і розбіглись: у кожного справи.
Ми щось розгубили в своїй суєті.
Розчулений дощ — він не вміє лукавить,
Я теж не навчився. Я плачу.
Простіть.
Простіть, мої рідні заплакані далі –
Забуте всіма моє рідне село.
Я стільки набрав у дорогу печалі,
Бо зле на душі мені вчора було.
Побачив розвалену батьківську хату,
І стислося серце — не зміг вберегти.
Простіть мене, мамо,
і вибачте, тату,
Прости мене, роде мій красний, прости!
Чужі жили люди — тепер їх немає.
Сусіди померли. І пустка довкіл.
Якби ж тільки хата, село вимирає.
А діти у місто спішать після шкіл.
Отак розминувся
і я з рідним полем.
Хоч в тім і немає моєї вини.
Тепер уже гостем стою сивочолим
На рідних руїнах. І сліз не спинить.
І дощ цей зі мною розчулено плаче.
Пора у дорогу — прощатися час.
Невже я сьогодні майбутнє побачив,
Котре неминуче чигає на нас?
Хоронимо села — себе в них хороним.
Втрачаємо з ними — одвічне й святе.
Услід мені каркали чорні ворони.
Невже і вони, Боже збав, теж про те?

МИ — УКРАЇНЦІ ЧИ ХОХЛИ?

Приходьте до тями,
якщо вам болить,
Що ми упосліджені в цілому світі.
Ніколи не думав до того дожити,
Щоб ми з українців
знов стали хохли.
А як нас назвати, коли ми такі,
Що ладні свій безлад
покірно терпіти?
Це ж треба: від нас, як чумних,
зачинитись
Європа готова зусюд на замки.
Оце уявити: ми — пляма брудна,
Не десь, а у центрі Європи.
Покірні Росії холопи…
Чи як там назвуть іще нас?
Оаза розгулу злодійства й брехні,
Де краденим повнять кишені
Шакали при владі скажені.
А люд вже до краю збіднів.
Уже начепляли нам
привид терактів.
Уже нас до крові готові привчить.
За ґратами можуть
до смерті забить,
Хоч злочину ще й
не доведені факти…
І це, українці, у нас, а не десь!
Невже нам і справді
терпець не урветься?
Оце, щоб ви знали,
хохляцтвом і зветься,
Бо, в’ярмлені, манни небесної ждем.
І хата в нас скраю. І ми не при чім.
Ми доброго дядечка будемо ждати.
А те, що всіма упосліджена мати,
Так зараз же важко живеться усім.
Брехня! Хто шанує свій край
і рідню,
Той злидні не стане терпіти.
Невже не ганебно залишити дітям
І внукам цей безлад
і владну брехню?
Як ні, отоді ми вже виродки геть,
Ми — славних і вільних героїв
нащадки.
Отож — або владу кладем
на лопатки,
Або власну підписуєм смерть.
Я не хочу, щоб світ
одвернувся від нас,
І в нас пальцем зневажливо тикав.
Україна — і вільна, й велика,
Коли дбати про неї усім і сповна.
Приходьмо до тями,
якщо нам болить.
Не даймо ганьбою себе плямувати.
На нас із надією дивиться мати,
Що ми — українці таки — не хохли!

ДЕНЬ РІДНОЇ МОВИ

Я собі подарую цей день:
Хай із сонця він буде й любові.
Та наслухаюсь рідних пісень,
Материнським надихаюсь словом.
Тільки й треба мені усього,
Щоб була Україна на світі.
Та щоб рідного слова вогонь
Аніхто не посмів загасити.
Все минає — невтримні літа
І сніги, що лискучі до болю.
Лиш калина хай вглиб пророста,
І наш рід не минає ніколи.
Вже весна, ой вже красна іде.
От і радісний настрій у мене.
Я собі подарую цей день
І помрію: отак би щоденно,
Зустрічаючи ранішню мить,
Чути мову як музику дивну,
Де у кожному слові бринить
Життєдайна душа України.
Хай в Росіях, в Америках теж
Зрозуміти зуміють нарешті:
В рідній мові ти, роде, живеш,
А без рідної мови помреш ти.
Будеш в приймах горбатитись десь,
І усохне твій корінь глибинний.
Боже збав! Розвидняється день:
Мій добридень тобі, Україно!

СВІЧКА ПАМ’ЯТІ

Я свічку запалю
У мить гірку, печальну,
В мить пам’яті й жалю
Під дзвони поминальні.
Коли о цій порі –
Скорботної хвилини –
Замре в жалобі рід
Моєї України.
У полум’ї отім,
Як іскорки — мільйони
Понищених життів
У мороці голоднім.
І стогін — на весь світ
Невинно убієнних.
Потому літ і літ,
А рана — в серці щемна:
Горить вона вогнем —
І пам’яті, і болю.
Хай свічка спалахне –
Тяжку осяє долю!
Постане тінь Кремля
І людожер зловісний.
Нехай горить земля
Під катом нині й прісно.
Щоб всім катам повік
Зотліть в огні гарячім.
…Зі свічки капле віск,
Сльозою серце плаче:
О, душеньки святі
З бажанням крихти хліба,
Зі спалахом свічі
Ви з нами поруч ніби.
За вас в цю мить молюсь.
І дня цього святого
Я свічку запалю
В ім’я життя. За нього.
А ще застерегти
Тебе, мій роде, хочу:
Будь серцем пильний ти:
То — непростимий злочин!
Не дай себе приспать!
Не дай знедолить знову.
Сьогодні цілить тать
У серце роду — мову,
А завтра він, лихий,
І землю, й небо вкраде.
Будь пильним, роде мій,
Свого життя заради.
В ім’я могил святих
І пам’яті своєї
Я свічку засвітив,
Щоб освятитись нею.

ЧАС І СЛОВО

Звертаюсь простими словами
до вас,
Щоб бути ясним, зрозумілим.
Він прийде ще бажаний час
Метафор і образів смілих.
Коли замакітряться голови всі:
Ти ба, як воно — кучеряво!
Для кожної пісні свої є часи.
А нині — лихі та безславні:
Коли все на продаж —
і гідність, і честь
Не тільки людей, а й країни.
Одним безперервно набуток тече,
А більшості — злидні незмінно.
І тут кучеряві — фальшиві слова,
Як сміх недоречний на тризні.
Простими словами
звертаюсь до вас
І кличу на поміч Вітчизні.
Аби зрозуміло було, що сказав,
І поклик почутий був вами.
Не всяк в шароварах
насправді козак.
Не всяк і поет, що римує словами.
Поет відчуває, який він — свій час,
Яке буде слово до діла.
Звертаюсь простими словами
до вас,
І впевнений: в ясності — сила.
От тільки б не згаяти бажану мить.
Та пильність щоб нам не приспали.
Стою на посту.
Рідне слово струмить,
Допоки сурма не заграла.

ТАК ЖИТИ НЕ МОЖНА!

Динаміту в рядок би!
Та що динаміт,
Коли жити все гірше і гірше?
Скільки віршів не плодить піїт,
А чого вони варті — ті вірші?
Якби так, щоб це я
по-дідівськи бурчав,
Тут проблеми б ніякої, власне.
Але ж, Господи, випав нам час –
Час безчестя, безслав’я й безщастя.
Чим пояснимо, браття,
онукам своїм,
Що зганьбили ми волю і правду?
Де Майдан? Та… ялинка ж на нім –
Влада й тут нас усіх обікрала.
А ми й ладні покірно
змиритися вмить:
Хіба ж можна на прю зі спецназом?!
Буде так, як диктатор звелить
Передбачно в своєму указі.
Демократії розквіт: міліція скрізь
І при зброї — в ім’я все людини!
Я питаю вас, браття, свій рід:
Ми такої хотіли Вкраїни?
Якщо ні, то як можна
миритися з цим?
І ганьба не пече перед світом?
Чи хоробрості в нас дефіцит,
Чи у рабстві приємніше скніти?
Владі, бачу, плювати на імідж і світ:
Їй би дзенькіт збагачення слухать.
Динаміту в рядок би!
Та що динаміт,
Коли люди від страху оглухли?!
І якщо невтямки досі владцям отим,
Що чинить так з народом
безбожно,
Хоч рядок би мені донести:
Люди добрі! Так жити не можна!
10 грудня 2011 року,
День прав людини

ДОРОГА ЖИТТЯ
Друзям-сподвижникам

Одне випадає, і тільки, життя.
Між тисяч — одна лиш дорога.
Достойніша — правди,
і честі, й звитяг,
В ім’я Батьківщині і роду.
Я знаю: спокійніш в дві дірки
сопіть
І мовчки плестись за юрбою.
А хай-но хто спробує вітер спинить
І сонце згасить над собою.
А те, що гряде кінець світу, —
бридня:
Диявольські брехні по суті.
Гнуздайте удачі баского коня,
Підковами щастя підкуйте!
Нехай нам позаздрять,
хто йде після нас,
Що ми не лякались нікого:
Себе не зганьбили,
свій зоряний час,
Вкраїну й обрану дорогу.
Бо твердо ми знали:
життя лиш одне.
Й на бридні не маємо часу.
Бо є Україна — і це головне.
А решта — алюри до щастя.
Що вдієш — були і непевні з месій,
І ґулей дісталось сповна нам.
Та стяг жовто-синій
не зрадили свій,
І мову свою осіянну.
Ми йшли й не чекали за це
нагород,
Бо знали: над всі нагороди
Є рід наш, є наш невмирущий
народ –
Владар України й господар.
А решта все буде.
Ми марим тим днем:
Життя кладемо задля нього.
Оте найдорожче, що справді одне.
Хай навіть жертовна дорога.
Та маєм пройти її — наша вона.
Планида. І хрест наш. І доля.
Із тисяч доріг є дорога одна,
Яку не повториш ніколи.

СУРМИ ВЕСНИ

Чого, Україно, бентежно тобі?
Тривожні і дні, і недоспані ночі.
Усі ми постійно в якійсь боротьбі.
І долю невтішну усі нам пророчать.
Десь там, у Росіях, ламають мізки,
В Європах-Америках —
що з нами буде?
Немовби якісь ми дурні вахлаки,
Непевні, затуркані, кінчені люди.
Та, Господи-Боже,
ти праведний наш,
Скажи, де інакше,
як вбогі при владі,
Не статками тільки —
того в них сповна,
А розумом вбогі,
тому й безпорадні?!
На що спромоглись —
розікрасти усе,
На злиднях і страху
всіх прагнуть тримати.
Мундир вірнопідданий їх не спасе,
Бо всіх не вмістити вкраїнців
за ґрати.
Та я відчуваю, як добре вино,
Нуртують небачені сили в народі,
Що всіх на майдани
збиратимуть знов,
Бо тільки народ —
України господар.
Йому довіряю і волі його,
Все решта — таке тимчасове по суті,
Питання лиш часу: хто буде кого
До справді народного кликати суду.
Ми — пращурів славних
і доньки, й сини,
Не покидьки роду і сила пропаща.
Ти думай, народе, і мудро вчини:
За тебе ніхто це життя
не покращить.
Яви свою волю — я стану у стрій:
Знов сурми, ти чуєш,
як голосно кличуть:
Це справді останній наш
праведний бій,
Інакше Вкраїну ми втратим
навічно.
Вона зачекалась рішучих голів,
Які не дадуть їй сконати в неволі.
Доволі нам нидіть на рідній землі,
І манну небесну чекати доволі!
Труснімо негідників,
мовивши «Зась!»,
Плече до плеча приєднавши
без страху.
Відчуймо весну,
що в серцях почалась,
Як заклик оновлення
й гідного шляху.

НЕ СПИ, УКРАЇНО!

Я й досі не вірю,
що час наш минув,
Хоча й багатьох
не вернути з походу…
На тихім причалі
дивлюсь в далину:
Вітрильник під сонцем
ясніє на сході.
Куди він прямує?
Забув, де причал?
Зітхаю: не верне —
не прийде за мною…
Накотить на душу, як хвиля, печаль
І піниться, з хвилею стрівшись морською.
Не встиг озирнутись —
вітрильник пропав:
Не видно ніде ні найменшого сліду.
Кигиче баклан, що вітрами пропах,
І тіло у хвилі розгонисто кида.
Піймає рибину, умить проковтне.
І знову кигиче. А я на причалі
Ніяк не збагну, що бентежить мене?
І звідки ці хвилі, і звідки печалі?
Отам десь — за морем — вирує життя.
А тут тільки плачуть від горя й досади.
Протягує ручку в лахмітті дитя,
А кину монетку — не знати як раде!
У мене душа розривається вмить:
До чого дійшла ти, моя Україно:
Нещасна жебрачка
з малими дітьми,
Що молить подати
якусь копійчину.
У кого ти просиш? Хто чує тебе?
Кому твої діти потрібні голодні?
Так падає хижо баклан із небес
І жертву полює в прозорій безодні.
Нічим не зараджу я —
час мій минув,
Але я не можу пройти
повз тривогу.
Стою на причалі —
дивлюсь в далину:
Кого мені й звідки чекать
на підмогу?
Я знаю: вітрильник не вернеш —
він щез.
Я знаю: нема багатьох із походу.
Але залишається слово іще
І віра у мудрість і волю народу.
Хтось викреше іскру —
вона спалахне.
І скорчиться ницість у тому багатті.
Тому, мій народе, не списуй мене.
Я слово гартую, що рівня гарматі.
Не схиблю ні в чому —
ти тільки поклич!
Досвідчений кінь борозни
не порушить.
Не спи, Україно! Проспишся, коли
Здолаєш нарешті ти
гидь осоружну.
Стою на причалі,
дивлюсь в далину,
І слово нуртує в мені безупинно.
Тому я не вірю, що час мій минув.
Ти чуєш, він кличе:
не спи, Україно!

НЕПЕВНІ ЧАСИ

Це час лицемірства і телезвитяг,
Брехні на догоду, покірливих час.
Гадаєш, що ми проживаєм життя?
Та ні ж бо: воно — випробовує нас.
Немов паралельні існують світи:
Жирують одні.
Інші тягнуть свій віз:
І де тільки сили беруться тягти
Грузькою дорогою болю і сліз?
За що завтра жити? Голодне дитя…
І зашморг тарифів,
а сплачувать зволь!
Стоять над душею обранці життя:
Отих, що внизу десь,
вершителі доль.
Який же контрастний,
невтішний пейзаж:
Розпещені пики, що лізуть в екран,
Малюють щасливе грядуще, що аж
Самим же від гордості дух розпира.
І те, що за кадром: живцем шахтарі
Поховані в шахтах від вибуху знов.
А там он будинок із дітьми згорів.
А там… Невеселе щоденне кіно.
Це справжнє жахіття —
не менш і не більш.
А там — на екрані —
та жодних проблем:
Бо біль постраждалих —
чужий для них біль.
Бо в різних ми вимірах з ними живем.
Два світи. І справді:
не зчулись, коли
Новий рабовласник до рук прибрав нас.
Бо мовчки в дві дірки покірно сопли:
Мовляв, перебудемо якось цей час.
Аж ні — не судилось.
Кричу до нестям:
Це буде навіки, як змиримось ми:
І нас випробовує нині життя.
Якщо і надія — то лиш на самих.
Бридню можновладців
не слухай дарма:
То є колискова під наш вихідний.
Допоки ще небо на світі трима,
Від тебе залежить,
як безлад спинить.
Не будь лиш стороннім, байдужим до зла.
Себе ошукать яничарам не дай!
Непевні часи. Серце прагне тепла.
На те і оновлення час випада.

КОБЗАРЕВІ

Отак, Тарасе, й живемо:
Навзір ще начебто не голі…
І на словах — на волі мов,
А все одно, як у неволі.
От не повіриш — хоч би крок,
Щоб оновилась Україна.
Сміється з нас старий Дніпро
І добра світу половина.
Де тая мати і дитя,
Що ти омріяв свого часу?
В нас лютий безлад — не життя,
Руїна суща в нас, Тарасе!
Здавалось: вирвали з багна –
Свою будуємо державу,
Аж ні — в руках злюдюг вона,
Бо знову зрадили лукаві.
Оті, що, як писав, її
Присплять й обкрадену розбудять.
Збулись гіркі слова твої:
Вкраїну нищать злії люди.
Наразі ми — один народ,
Та ділять нас вже вражі діти.
А як поділиш ти Дніпро,
Як матір можна розділити?
Байдужі до щедрот землі,
До слави нашої і слова,
Вкраїну гірше москалів
Плюндрують владці тимчасові.
Вони не гребують нічим,
Бо загребущі, яко урки:
Натрамбувать кишені б їм,
І бідних обібрать до цурки.
А хто народові добра
Бажає щиро, їх, безвинних,
Уже не шлють за Кос-Арал,
Цькують у рідній Україні.
Куди не глянь — мундир, мундир.
І скрізь гримлять дверми в’язниці:
Пів-України вже сидить,
І сіла б решта — не вміститься…
Оце, Тарасе, так живем
В демократичній Україні.
Мільйонами у себе мрем.
І на чужині стільки ж гине.
Ти вже пробач, що не почув
Чогось — на йоту хоч — нового.
Хто винен? Теж не промовчу:
Ми завинили перед Богом.
Він одвернусь від грішних нас,
Бо залягли від страху в нори.
Десь він зроста — новий Тарас,
Що словом божим заговорить.
Розбудить він від сну народ,
Що впокоривсь перед бідою.
І поведе новий пророк
Народ великий за собою.
Те, що омріяв ти єси,
Здійсниться, лиш народ захоче.
А поки що ганьби часи,
Неправедні часи, Пророче!

ГІДНЕ ЗАНЯТТЯ

Судити минуле — невдячне заняття:
Воно відбулося — не зміниш його.
Достойніш сучасним зайнятися, браття,
Коли сущий безлад лютує кругом.
А в кого ненавистю шкіриться око
І хто нас ріднить із моголами знов,
Читайте, панове, про скіфів у Блока,
Аби не вести безпредметних розмов.
Для чого заводить людей ув оману:
Отих запозичень у всіх вистача.
Біда, що були триста років під ханом,
Але вже настав незалежності час.
Що б там не було, маєм власну державу,
І маємо мову, невмерлу — живу.
А вам би хотілося, служки лукаві,
Як досі, молитись на любу Москву?
Ви б Київ наш славний
так ревно любили
Та, рідного слова відчувши красу,
На єдність народу направили сили,
На виклики грізні нового часу!
Тоді, може б, інші знайшлись аргументи,
Відкрилися далі нових перспектив.
І злі ярлики шлюх, продажних агентів
Назавжди б поглинув всеїдний архів.
Життя б розпрозорилось — світле й багате:
І дум про Вкраїну зігрів би вогонь.
І розбрат забувсь би, бо ми з вами, браття,
Вкраїнського кореня й тільки його!

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=12766

695 просмотров всего, 1 просмотров сегодня

КОМЕНТАРІ