Янв
2016

Надія Позняк — Відгук про книгу «ПОЕТИЧНА ТОПОНІМІКА»

Відгук про книгу «ПОЕТИЧНА ТОПОНІМІКА» від Надії Позняк

Україну можна відкривати по-різному: хтось–мандруючи з рюкзаком за плечима, насолоджуючись природою, хтось перетинає українські простори потягами й на автівках, а комусь достатньо обмежитися екраном телевізора. Я побувала в різних куточках країни, практично, за один день завдяки альманаху «Поетична топоніміка». Дякуючи Любові Сердунич, як редактору-укладачу, та авторам збірника художніх поетично-прозових творів про населені пункти України, читач має можливість дослідити як маловідомі стежки різних регіонів країни, так і пройтися вулицями та проспектами її великих міст.У цій книзі моя країна виглядає, мов сонячне коло, оскільки задіяні автори зі сходу й заходу України, з півночі та півдня, тобто, дочитуючи останні сторінки цього видання, складається абсолютно цілісна картина, як на мене, естетичного сприйняття нашої країни.
Кожен автор, безумовно, вклав душу у свої рядки про рідний край, абсолютно всі твори просякнуті любов`ю (це дуже відчувається!) до землі, яка його народила, на якій зростав, мужнів, трудився, живе…
Сповнені образності, вірші викликають почуття непідробної ніжності, яка так притаманна українцям. «Ця вулиця ніколи не мине…», – пише Любов Бенедишин, і далі закінчення: «У тебе на очах – помру».
Багато присвят Львову. «Білозубо всміхнувся Львів», – пише Надія Бойко. А Тамара Васильєва свої Куліші величає перлиною Полісся. «У лелечім краю я любов тихо п`ю…», –читаю в її наступному вірші. Людмила Демура дорогу додому порівнює з рушником. Тернопіль від Надії Козак заслужив одкровення: «Як журавель, що не живе без неба, без тебе на землі я – сирота». Роман Лесюк називає нашу столицю «колискою революцій», здавалося б такі прості слова, та які ж глибокі: «Ти випростав з гідністю спину…»! А що чуттєвого можна написати про терикони? О, виявляється можна, до сліз! Це у Віталія Михайлова є гарний вірш з такими словами: «Щось бракує, коли їх не бачу, бо вони – наче друзі мої». А Зоряна Мовчан з іншого куточка України, ніби відповідає: «На цій землі по-справжньому раюю…», – це так авторка пише про свій Лопатин на Львівщині.
Дуже сподобався вірш Володимира Москвича «Семиполки» (Київщина). В наступному вірші хатину автор порівнює з піснею. Поезії Лідії Нестеренко-Ланько про Львів читала з почуттям світлої ностальгії, особливо припав до душі вірш «Маленький нюанс», «Хай буде дощ!». Окремо хочу відзначити потужну поезію Івана Низового, мого земляка, якого, на жаль, уже нема на світі, але твори його незабутні, бо що не вірш – то вражає новизною, свіжістю! Звичайні слова, наприклад, як-от:«…щирі земляки», – а які всеоб`ємні за емоційним навантаженням! Віра Олеш провела мене по Княжому Мосту (село на Львівщині). Щемкий вірш «Герб малої батьківщини» Лариси Омельченко на тему сьогодення України розпалив серце. І від печальних дум відразу «їдемо» до Жовкви з Ярославою Павличко. Компактний вірш «Сможе» Тетяни Череп-Пероганич ніби пахне карпатською свіжістю.
Проминувши свої Суми та Ромни (в цьому місті якщо не побуваєш, то багато втратиш), я мандрую до Світлани Поливоди у Дніпропетровськ, у вірші якої – золоті слова:«Тут все моє, бо звідси – мій початок!».
І знову Львів, «…старе ласкаве місто», смуток якого «безмежно чистий, як чистий той найперший сніг» (у Людмили Пуляєвої-Чижович). На Хмельниччині мені дуже сподобалася«Стара Синява» Любови Сердунич своїми людьми. «Й запитання-пароль:«Ви – з Синяви?»… Поетеса підняла цілий історичний пласт та вразила географічною широтою. Світлана Скруха витончено донесла до мого серця пісню «Ой, туман…», її патріотичну поезію можна охарактеризувати рядком самої авторки: «Народ мій не поставиш на коліна!».
Молода поетеса Марія Солодовнікова привертає увагу до Кривого Рогу експресією слова: «Сіре місто бетонних споруд, я бачу не стіни, а душу!». Валентина Сторожук заманила у сосновий ліс подихати цілющим подільським повітрям восени. Надія Таршин зізнається в любові та шані своїм землякам на Рівненщині, «що від ранку до ночі – у полі, всю-всю силу давали землі, і сорочка тверділа від солі…».
Мила пісня «Княжичаночка» Юрія Титаріва. І тут же Олеся Франко перегукується своєю поезією «Бандерівка». Геніально закінчує свій вірш про Івано-Франківськ Марія Ткачівська: «Думаєш, може існувати синонім до «любити Батьківщину»?». І як пише Наталя Хаммоуда: «Село моє, ти – мій маленький світ…», так Лілія Хомич закохана у селище Млинів: «Мій Млинове, моє Вербове Місто…». Тетяна Череп-Пероганич порушує проблему спустошення села, відмирання хуторів, та з її рядків, хоча й печальних, ллються запахи землі Чернігівщини: груш, хліба… Любіть село! – закликає поетеса.
Жодного разу я не була у Дніпропетровську.«Я мчу до тебе в гості, рідне місто!» –пише Олена Швець-Васіна і оспівує його велич. Я дякую Лідії Ярохно за Рівне, бо нарешті я таки побачила це місто, у її поезії, «Обперезане житом, сповите льонами». «Моє серце –Межова», – стверджує Людмила Яцура про селище, а також знайомить нас із мистецтвом розпису в селі Петриківка.
Окремо варто сказати про твори прозові: мені вони дуже сподобалися. Проза Тетяни Грицан-Чонки про Тячів магнетизує. Цікаво було читати ліричні спомини Людмили Жовнір про шматочок Донеччини. Під впливом Ольги Тараб уже подумую, чи не поїхати у відпустку в Ківшарівку на Харківщину ласувати варениками, черешнями, купатись у річці, як описала авторка. Ну, а «Моня, де ти?» Світлани Поливоди – це для мене своєрідний шедевр на тлі перейменування вулиць у моєму місті, що набрало обертів саме в ці дні.
Книга закінчується віршем про стольний Київ, що, вважаю, символічно. Але даруйте мені, що не всіх авторів згадала, та, попри це, «трішки» скажу вам про Суми:

* * *
І не спиться ночі. І мені.
Дихається легко. Місяченько
манить на доріжку, щоб в човні
покататись містом височенько.
Сяду до човна, візьму весло,
попливу під зорями у травні.
Місто з висоти, – немов село,
річка, як ручай, садки – мов плавні.

Річка-кров… Субстанція води
відпульсовує енергію шалено
стокорінню берегів: сюди
ми йдемо аортою до вени.
Хто живе тут, хто спочив навік
(що ж, сприйми довічну аксіому),
хто покинув місто це, утік,
змінюючи втому знов на втому –
ми дотичні в точці Псла і Сум.
Саме тут – перетин траєкторій,
мов Шовковий шлях – крізь Каракум.
Наче Одісей шляхи по морю
тут окреслив, звідси розміняв
і тепер він на Facebook-сторінці
пише мотивовано щодня
другові, а чи коханій жінці,
що сумна його любов до Сум:
є така хвороба ностальгія,
і що функція у неї «zoom»,
на яку відсутня протидія.

Я пливла, черкаючи веслом
об антени, маківки соборів…
Димарі старі, мов чересло,
загнані по пупа в ґрунт історії,
шепотіли вслід столітні сни,
розповівши сагу про кохання
земляків, що зорепад рясний
у садках ловили аж до рання.
Ніч така, що виставляй мольберт,
відтвори не гірше за Куїнджі
цю красу, яка жене вперед
якнайшвидше написати вірші.
Човник мій під світло ліхтарів
підплива до лиштви підвіконня.
Доки місяць душу місту грів,
я тримала сонце у долонях.

Я відкрила для себе Україну! Бо я відкрила, перш за все, чудових людей, авторів, котрі працювали над створенням цього видання, наповнили його великим змістом. Крім того, альманах містить стислу довідкову інформацію про населені пункти, а також світлини та коротку біографію самих поетів і прозаїків. Сподіваюся, ця книга знайде свого вдячного читача.
Успіхів нам усім!

Надія Позняк

Наш альманах має і доброчинця. Завдяки співавтору збірника Надії Козак, українці з с. Самолусківці (Тернопілля), яка зараз живе у Канаді, видано додаткові примірники книги, за що щира їй подяка.

 

558 просмотров всего, 1 просмотров сегодня

КОМЕНТАРІ