Шуміли не посаджені дерева,
І капали не пройдені дощі,
А з гір стікали висохлі джерела,
І в грудні розліталися хрущі.
Займались в небесах погаслі зорі,
І Сонце грілось світлом від Землі,
І спекою морозяні узори
Спонтанно малювались на вікні.
Метелик перетворювався в гусінь,
І в пуп'янки складалися квітки,
І в літо перевтілювалась осінь,
Незмінним залишався тільки ТИ.
Збігали за хвилинами хвилини,
І меншали потоки моїх сліз.
Ти говорив, що я іще дитина,
Й без тебе все летіло під укіс.
Твоя нестерпно вперта невблаганність
Ставала непідвладною світам.
А вже тихенько підкрадалась старість.
Ти вирішив за двох. Тепер ти сам.
А я шукатиму незведені будинки,
В яких живе нестворена сім'я,
Гойдає ненароджену дитинку
Бездітна мати. Плаче немовля.
І глушить вітер ті беззвучні крики,
І сохнуть сльози в неіснуючих очах,
Птахи клюють не кинуті їм крихти...
Та я долаю свій непевний страх.
Сидітиму, допоки видно хмари,
Й читатиму неписані слова.
Чомусь я знову справлюся з ударом,
І знову усвідомлю, що жива...
І буде скроні полоскати злива,
Хай небо розтинають блискавки.
Я мокра. Я самотня. Я щаслива.
І вже не простягну тобі руки...
08.08.09
Таня Кириленко
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.