Був квітень. І день тридцятий. А ввечері тридцять перший.
Що, скажете, квітень стільки в природі не має днів?
Я теж! І тому надибки стаю, щоб уздріти навершя,
Той айзберг отого щастя, що випало вмить мені.
Не мріялось, не гадалось. Не ждалось, не ворожилось.
Мені? За які чесноти? За справжність чи за несни?
Душа розквіта, мов ружа, пульсують краплини в жилах.
Ой Боже! Які ж веселики диво те принесли?
В цю пору! Вже й не юначу! І вже й не треба неначе...
На мить забула і ймення. Ну, то чи не диво з див?!.
В четвер (це було тридцяте) до Нас завітало щастя.
Спитало: мене берегтимете? Й лишилося назавжди.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.